Перекази про лелек нашого краю

Цей великий красивий птах зі сніжно-білим оперенням здавна живе біля житла людини. Довірливість, вірність тим самим місцям гніздування викликали у людей любов до лелек. Зрілістю зустрічають люди лелек навесні, коли ті повертаються до старих гнізд. Влаштовують їм спеціальні пристрої на дахах, деревах (колеса, борони , збиті дошки), щоб птахи оселилися тут. Лелеки є героями багатьох легенд, казок, пісень.

Лелека білий (його ще називають чорногузом, буслом) поширений у Східній Європі (Україна, Білорусь, Молдова, Прибалтика), гніздяться також у Закавказзі, у Східній Азії, на Далекому Сході. Зустрічаються у Західній Європі. В Уссурійському краї цей птах селиться у глухих, важкодоступних місцях тайги, тобто поводиться так, як у нас його родич – лелека чорний. Лелека білий прилітає на місце гніздування досить рано – починаючи із середини березня і до кінця квітня. Лелеки живуть парами. Великі, майже плоскі гнізда мостять на дахах будівель і старих деревах у цих гніздах птахи живуть багато років.

Лелек часто можна побачити у гнізді, де вони сидять або стоять на довгих тонких ногах (а то й на одній), іноді видаючи тріскучі звуки, які виникають від ударів однієї частини дзьоба в іншу. Дорослі лелеки голосу не мають.

Політ лелек плавний, величний. Вони прилітають на луки й поля, де, повагом походжаючи, шукають здобич.

Живляться лелеки не тільки жабами, як дехто вважає. їхньою їжею є й миші, полівки, у тому числі й водяні ховрахи, багато різних комах, особливо водяних (плавунці та їхні личинки). Цим вони приносять велику користь рибному й сільському господарству. Підраховано, що протягом дня лелеки приносять їжу одномісячним пташенятам 9 разів.

З відкладених навесні 2-7 (найчастіше 4) білих яєць, які птахи насиджують по черзі, через місяць вилуплюються голі, безпорадні пташенята. На відміну від дорослих, вони мають голос – пищать. Пташенята швидко ростуть: коли починають летіти, то батьки шукають їжу на луках і полях, разом з ними повертаються до гнізда чи іншого місця ночівлі. Так вони живуть до кінця літа.

Перед відльотом у теплі краї на зиму лелеки збираються у зграї. У вересні- жовтні вони залишають місця гніздування і відлітають на південь, у Африку, облітаючи Середземне море зі сходу. Птахи, які гніздяться на заході Західної Європи, летять через Піренейський півострів.

Останніми роками кількість лелек помітно зменшилися, особливо у Західній Європі, у деяких країнах вони навіть не гніздяться. Причиною цього є застосування отрутохімікатів на полях, осушення боліт, періодичні засухи, відстріл птахів на місцях зимівлі у Африці. Тому лелек треба всіляко оберігати й приваблювати. Не можна турбувати їх у гнізді. Слід створювати основи для будування гнізд.

Слід зазначити, що лелеки, як і інші птахи, пристосовуються до нових умов, які виникають з розвитком науково-технічного прогресу: є випадки, коли лелеки мостили гнізда на стовпах високовольтних ліній, особливо, це можна побачити у селах, розташованих поблизу атомної електростанції, де електричні лінії, немов павутині сітки.

Колись у нашому селі Полонне, яке знесли під час будівництва Рівненської атомної електростанції, мостились бузьки. Хати були під солом’яною стріхою. Винесуть колесо на дах, от вони й мостяться. Так повелося. Люди і птахи були нероздільні. Недарма бузьків у народі називають священними: за переказами вони приносять малих дітей.

Але бузьки вивелися з нашого села. Коли було прийняте рішення про будівництво РАЕС, людей почали виселяти з трьохкілометрової зони. Попало під виселення і село Полонне. Разом з будинками людей зникли і птахи. Ось розповідь жительки села Полонне, в минулому – вчительки Полянської восьмирічної школи (тепер Заболоттівська ЗОШ), пенсіонерки Грушевської Олени Григорівни. Колись на даху її маленької хатинки, під солом’яною стріхою, мостилися лелеки. Вони дуже подружилися із сім’єю цієї жінки. Всі члени родини спілкувалися з птахами як з розумними істотами. «Одного разу, – згадує Олена Григорівна – посадила я помідори і обставила їх сухими гілочками. Коли повернулася з роботи, гілочок уже не було. Яне зрозуміла, де вони поділися. Обставила помідори вдруге. І знову повторилася та сама картина. Я зрозуміла, що це нашкодили лелеки. Поговорила з ними, що такого робити не можна, і більше птахи не зачепили жодної гілочки.»

А ще було таке. Був один дуже посушливий рік. Пересохли всі калюжі, озерця. Зменшились в ній кількість жаб, вужів, рибок. Лелекам не вистачало їжі. «Тоді, – пригадує Олена Григорівна, – була в мене квочка з курчатами. Кожного дня вони кудись по одному зникали. Думала, що кіт їв. Але одного разу я побачила, як лелека вхопив курча і піднявся з ним угору. Коли він повернувся назад на подвір’я, я повела з ним розмову: «Що ж ти, сякий-такий, забираєш у мене курчат. Я ж твоїх діток не чіпаю, навпаки піклуюся про них». З того часу лелека більше не чіпав маленьких курчаток».

Лелеки жили в цієї жінки дуже довгий час. Але десь за три роки перед переселенням людей з зони радіоактивного забруднення, на подвір’я до хати прилетіла зграя лелек. Вони довго кружляли над гніздом, в якому висиджувала лелечиха своїх діток. Кружляли і щось голосно клекотіли, ніби попереджували її про небезпеку. Раптом на очах в Олени Григорівни падає донизу гніздо, а лелечиха водну мить знялася з гнізда і полетіла високо-високо вгору. Потім, склавши крила, почала палати каменем донизу, мабуть, хотіла вбитися. В цю мить десь взявся її лелека. На відстані один метр від землі він широко розкрив свої крила і лелечиха впала йому на спину. Потім обоє довго кружляли і щось клекотіли над гніздом, яке лежало на землі, а в ньому – мертві лелеченята. Проходив час. Господар допоміг птахам збудувати нове гніздо. Він примостив на даху колесо і незабаром з’явилася нова домівка у птахів. Лелечиха чомусь занедужала і незабаром померла, мабуть, не змогла перенести втрату своїх діток. Лелека залишився один. Наступної весни він прилетів сам. Згодом до птаха почала прилітати молода лелечиха. Вона своїм дзьобиком гладила йому голівку, але лелека постійно повертався до неї хвостом, мабуть, не любив її. «Одного разу, – розповідає жінка, – я кажу до нього: «Чого ж ти такий дурненький? То ж і серед людей є багато вдівців, але вони шукають собі пару і живуть ще довго-довго разом. То ж і ти шукай собі пару. Ще будуть у вас дітки-лелеченята.» лелека все це вислухав і, ніби, погодився зі мною.» більше він не проганяв молоду лелечиху, але ж і діток з нею не висиджував. Наступної весни лелека не повернувся, мабуть, теж занедужав і загинув, через те, що не має вже його подруги. Недарма в народі кажуть, що лелеки найвірніші птахи. З того часу лелек у нас більше немає. Зникло село, зникли і птахи. Мабуть, не припали їм до душі багатоповерхівки у селі Заболоття. Можливо, лелеки зрозуміють людей, адже вже зникли солом’яні стріхи, і почнуть будувати свої гнізда на електричних стовпах.

А ось розповідь ще однієї жительки села Заболоття Бутеєць Антоніни, яка переказувала розповідь своєї мами. «Колись, – каже жінка, – мама розповідала, що у нас на хліві жили бузьки. Вони виводили бусленят, відлітали у теплі краї, а потім навесні знову поверталися до свого гнізда. Одного разу, перед самим відльотом на південь, буслиха переламала ніжку – і не змогла летіти разом з усіма птахами. Вона залишилася зимувати у нас. Жила в хліві разом з усіма тваринами. Часто могла зайти навіть у кухню, де в печі готувалася їжа для тварин. Так вона з людьми перезимувала цілу зиму., навесні повернувся її бусол, але вже не сам, а з іншою буслихою, мабуть, подумав, що його – загинула. Двері в кухню були відкриті, в печі палав вогонь. Буслиха, побачивши, що її бусол не сам, кинулась у піч і згоріла. Вона заплатила життям за легковажність свого лелеки».

І хоч уже лелеки вивелися з нашого села, все ж ми особливо любимо їх. Вони приносять нам довгождану весну.

У древніх слов’ян під страхом смертної кари заборонялося полювати на лелек: наші пращури обожнювали їх, як сонце, вітер, вогонь.

Пройшли століття, а ми й нині не перестаємо захоплюватися цими красенями. Чи не тому, що людина у всі віки прагнула краси та гармонії. А може, тому, що людина з сивої давнини жагуче прагнула злетіти у бездоння. Вдихнути свіжий вітер привілля і хоч на хвилю відчути оту небесно-жадану і благовісну волю!