Хомецька гора (легенда)

Нема?

Нема!

Нема?

Нема!

Їх голоси відбивалися від лісу, землі і води, глу­хим ехом злітали доверху.

-Хома!,.. Хома!.,.Хома!…

Нема!… Нема!… Є-є-є Хома!!! Коли розтанув льодовик, дощі почали поливати землю. Сонце, вітер висушували болота, піщані гор­би вкривалися лісами, травами, пахучими квітами, розвелося багато різних тварин.

Якось із вирію лелеки принесли хлопчика. За велінням Дажбога, він мав допомагати людям освоювати лісові простори. Минуло два десятки років, поки лелеки знову відвідали його. Вони довго шукали, літали, кричали:

Бусли розсіяли насіння із шишок сосни, ялини, ялівця, які розрослися до самої води Стиру. Хлопчина облюбував ці місця. Особливо чарівною була заплава річки, де висока вода повені розли­валась до безкраю.

У теплий весняний вечір Хома ловив на Стиру рибу. Прилетів чорногуз, скубнув його за плече. Здивований юнак почув стогін. Стогін повторився. Він глянув на річку: серединою несло колоду, на якій хтось ворушився. Міцний легінь кинувся у глибоку воду. На колоді закривавлена і в синяках лежала ледь жива молода дівчина. Він подумав, що це русалка, про яку розповідали лелеки. Підтя­гнув колоду до берега, незнайомка застогнала. Сміливий рятівник обережно відніс до свого житла, поклав на сухе листя, напоїв зіллям, яке принесла біла лелечиха, протер осиним ядом, тепло вкрив. Через кілька днів дівчина проки­нулась, розплющила очі, Хома зра­дів що вона жива.

Ти водяна русалка?

Ні,.., я, мене,… зірвався шквальний вітер, дощ,., колоду, на якій я прала, понесла течія.

Звідки ти?

Із Вороняків, знаєш?

Вперше чую. Залишайся, можливо, тебе ще знайдуть.

– Дякую, ти добрий… Мабуть, думають, що я втопилася, адже пройшло чимало днів, мене да­леко занесло.

Дівчина дуже сподобалась господарю, було приємно доглядати за нею. Він хотів, щоб невідома залишилася в його лісовому царстві. Прибула була вродливцю, мала довгу красиву косу. Хома запалав почуттям ко­хання: дивився їй у вічі, називав запашною фіалкою, білосніжним лататтям, квіткою-русалкою. Вона по­сміхалася, червоніючи… Дивувалася, коли Хома розмовляв зі своїми лелеками.

Ти знаєш лелечу мову?

Так, вони мені за батьків. Одного вечора Хома приніс дівчині оберемок квітів. Вона сплела гарний віночок. Хлопець обережно одягнув їй його на голову, інші квітки розкидав навколо, взяв красуню за руки, ніжно обняв і… поцілував. Щирий, простий парубок завоював її серце. Дівчина стала його дружиною, народила сина. На родини звідусіль злетілись лелеки, співали колискові, принесли подарунки.

Хома збудував на схилі гори дерев’яну хату, ловив рибу, збирав гриби, ягоди, бавився із сином. Йому допомагали крилаті друзі. Він був щасливим. Інколи спокій порушували блискавка та грім, що давали вогонь.

Птахи знали Хому, тому навесні поверталися до його хати і оселялися у кронах високих дерев, махали йому крильми, радісно вітаючи.

 Хома жив біля онука, який після одруження залишився у дідовій хаті. Малих прав­нуків він мав цілий десяток і дуже ними пишався: «Це мої неньки, мої лелеченьки, люблять онука, ша­нують мене, тому посилають щороку йому діток.»

У ту пору зими були холодними, сніжними, голодні вовки підходили до оселі, сердито вили свої сумні пісні. Тоді старий Хома запалював соснові смолисті палиці і відганяв звіра. Він на мить зупи­нився, подивився на небо і сам до себе сказав: «Напевно, вже прибула за мною смерть, видко, довго я живу.» Під весну Хома занедужав і помер. Його поховали на вершині гори, яку назвали Хомецькою. На могилу насипали каміння. Правнуки Хоми розійшлися по лісах, болотах, заселили наш край, який від тих днів величають Поліссям. Де стояла хата Хоми, тепер добу­вають незвичне світло – вогонь Перуна. Щовесни лелеки привітно кружляють над горою, а потім линуть до людей і гніздяться саме на тих місцях, де праправнуки поліщуків, приносять їм радість життя – численну малечу.