Різні листи приносила мені пошта останніми роками. Автори одних, здебільшого анонімних, обсипали прокльонами, брудною лайкою і погрозами, навіть накликали «кару Божу». За те, що не обминав у своїх статтях «заборонених» тем і намагався відображати дійсність, зокрема і наше так довго замовчуване історичне минуле, так, як воно було.

 Не оглядаючись на чиїсь політичні інтереси, а виключно з позицій людської моралі. Автори інших, некриючись під надуманими прізвищами та адресами, за це ж висловлювали щиру вдячність. Саме до таких належить і лист лучанки Г. Г. Сидорчук, якого отримав торік. «Шановний Петре Оксентійовичу!

— писала вона. Бачу, не байдужа Вам доля України, як і мені. А тому хотіла б з Вами зустрітись щоб розказати про трагедію, яка сталася 13.Х.1943, перед Покровою, у моєму рідному містечку Стара Рафалівка, що на Рівненщині».

Невдовзі ми зустрілись.

Ось розповідь Раїси Григорівни. Подаю її без ніяких змін. Хіба що з окремими скороченнями.

— Я народилася 1924 року у Старій Рафалівці — сказала моя співбесідниця, – і мешкала там майже до кінця 1943 року. Те, про що розповідаю пережила особисто. Коли почалася війна і у Львові 30 червня 1941 року проголосили самостійну Україну, у нас зʼявилися пропагандисти ОУН,  які агітувати молодих хлопців записуватися до української армії. Але невдовзі німці їх позаарештовували і на тій самостійності поставили хрест. А хлопцям, які записались до українського війська, було сказано, або ви ідете шуцмани, або…

Взагалі ж німці наше містечко обминали. Вони у Новій Рафалівці, це за кілометрів 15 від нас, стояли. А в лісах довкола Старої Рафалівки невдовзі заворушилися червоні партизани. Вони базувалися десь коло сіл Галузії та Серхів Маневицького району. Часто навідувались у наше містечко. Називали себе партизанами дяді Петі, а ще – петровцями.

І попервах дивилися ми на них, як на справжніх героїв. Адже проти якої сили-силенної на боротьбу стали!.. Забігаючи наперед, скажу, що бандерівців, якщо тільки тих кількох агітаторів ОУН не рахувати, ми у Старій Рафалівці не бачили до, 1943 року. Знали про них, що десь є у Волинській області, але й тільки. Один раз пройшла через Стару Рафалівку велика колона бульбівців. Не зупинилися і нікого не зачепили. Тому червоні, партизани були єдиним обʼєктом нашої уваги і наших захоплень.

Ми зустрічалися з ними, разом співали пісень, допомагали їм харчами. Ми знали їх в обличчя і багатьох по імені. Я, наприклад, пригадую, що серед тих, хто до Старої Рафалівки приїжджав, кожного разу був і Гришка Лютий. Хоч, сумніваюся, що прізвище справжнє. Пізніше він і лютував найбільше. Добрі наші стосунки з петровцями закінчилися, щойно вони увійшли в силу. Почалося із того, що партизани дяді Петі взялися «вершити суд» над сімʼями, хлопці з яких опинилися в шуцманах. Тоді ж з цієї причини вчинили розправу над сімʼєю Пасевичів. У них, окрім старших, було двоє дівчат. а хлопці — Микола, Петро і Леонід, який служив у шуцманах. Миколу врятувало те, що пішов того вечора з дому. То вже після війни йому дали за брата 10 літ. А старшого /а-севича вбили зразу. Потім на очах у матері згвалтували старшу дочку, Лізу. І всіх постріляли. У стару Пасевичку, в матір тобто, котра на все те мусила дивитись, всадити накінець три кулі. Але доля розпорядилася так, що Пасевичка якось вижила і прожила ще років 20. Розказувала, хто усе те вчинив. –

Говорила і про Гришку Лютого.

Так само розправились вони із сімʼєю Яновицької Марії, у якій тільки найменший хлопець зостався, та із сімʼєю Паламарчуків.

Батько у Паламарчуків на цілий Сарненський повіт був добре знаним музикою. А дочка його старша, Надя, подружка моя, бувало, як заграє на скрипці «Мрії» Шумана – серце заходиться. Сімнадцять літ мала. І красива була, яка вродлива дівка воросла. Всього дітей у сімʼї було семеро. Сини Іван (він у шуцмани пішов), Андрій, Георгій та дочки Надя, Клава, Юля, ВІра.

Того вечора ми у нашій хаті на вечорниці зібрались. Георгій прийшов раніше. Чекали Надю, але брат сказав, що вона затрималась, бо робила зачіску. Не дочекались. Усіх Паламарчуків, окрім Івана та Георгія, котрих партизани не застали дома, поставили на коліна і постріляли. З Надією розправились особливо жорстоко. Її згвалтували, повикручували руки, понівечили. Клаву теж перед тим, як вбити, згвалтували…

А поряд із цим велися й звичайні грабунки. Не дай було що партизанам — життя віддаси. У старого Лазаря, мешкав такий у містечку, теж сімʼю мав велику, – штани кортові забрали. А він: «Не дам, то на смерть мені!» Вистрелив якийсь упритул: «Маєш, діду смерть».

Я на себе покійної матері пальто перешила. Прийшли. «Віддай!» — кажуть.

Прошуся: «Воно ж одне у мене, остання вдяганка!» Але дарма було благати.

Коли таке почалося, мусили ми від петровців гірше, як від бандитів ховатися. Спершу в льосі пересиджували їхні наїзди, а потім батько на пасіці, в кутку, де терняки були та кропива непролазна, викопав для мене схованку. Вельми за мене боявся,але та схованка і його врятувала.

У 1943-му прийшли у Стару Рафалівку бандеровці. Багато. Якийсь підрозділ УПА. Псевдо провідника було Вірний. Ми стривожились, бо хто його зна, на що і від них сподіватись. Але нікого, бачимо, не чіпають. Навіть у будинки не заходять. Розташувалися у стодолах, поводяться привітно, мирно.

Не те, що грабунків чи насилля якого, — про дрібні крадіжки ніде не чути, Наче б ожила від того Стара Рафалівка. А бандерівці за місяць часу організували в ній самооборону (тоді поляки вже на українські села нападали), відкрили школу (мовляв, війна-війною, а діти ростуть і їх треба вчити), насипали й освятили високий курган-могилу. Як пам’ятник, невинно повбиваним.

Потім залишили із своїх 16 чоловік залоги та й пішли кудись.

Ніщо, здавалося; й біди не віщувало. Якось, памʼятаю, сусідський хлопчик, Олежик, він разом з нами часто у льосі від небезпеки ховався, прибіг. «Тьотю Раю, — хвалиться, – дивіться, які бабця черевички мені пошила! Я в них до школи буду ходити» Галя, сестра моя двоюрідна, старою вже дівою, як то кажуть була. Вона нічого, окрім своїх кошенят, і бачити не хотіла. То на моїх руках. – сім’я у нас теж була велика, — усе хатнє господарство. Я найстаршою була, а батько сам ради всьому не дасть.

Якось удосвіта розпалюю грубки, коли чую, начето постріл десь. Потім батьків крик: «Тікаймо, ховаймося на пасіці!» А стрілянина вже з усіх сторін. І горить уже. Ми сховались, а Галі нема. І дядька мого нема, він ще раніше пішов до хліва худобу порати. Батько мені каже: «Визирни, може десь тут». Я вилізла. Галя, бачу, біжить. Кошичка поперед себе з кошенятами несе Я їй «Сюді!» А вона махає руками:

«Почекай, зараз!» Очманіла з ляку. Понесла кошенят до хліва. А за якийсь час звідти таких крик жахливий, що не передати.

Коли вже втишилось все, довідались: то петровці оточили Стару Рафалівку і повели «бій з бандерівцями». Бандерівців вбили кількох, а містечко наше вони, вважати, до щенту знищили. І людей ні в чому невинних побили, загалом не скажу навіть скільки. Галю живцем у вогонь вкинули. Обгорілий труп дядька знайшли ми коло хліва. А на подвірʼї і біля хати, вона теж згоріла, — іще шість трупів тих, хто шукав собі, де міг порятунку. На нашому обійсті вцілів тільки льох. У ньому виявили Олежика. Був у новеньких, бабцею зшитих черевичках і з розпоротим багнетом животиком. Мати його в іншому місці переховувалась. Врятувалася. Сказали їй про сина. Прибігла, забрала. Як зараз бачу, несе. на оберемку Олежика, а кишки йому з живота випали, волочаться по дорозі, плутаються матері під ногами. Вона ж і не помічає нічого, розум від горя втратила.

Такого Стара Рафалівка за все своє існування, мабуть, не знала. А червоні зігнали усіх, хто вцілів і на очі потрапив, розгрібати насипаний бандерівцями курган. Не дозволили навіть лопат узяти. Мусили голими руками, хай і кров з-під нігтів, розгрібати, а хоч зубами гризти і жменями розносити, допоки рівним те місце не стало. Потім усіх, хто розгрібав, розстріляли… Ось така правда про Стару Рафалівку.

Зосталося від містечка село на кілька хат. Якось була там. Кажу знайомій вчительці: «Чи не пора вже про тутешню трагелію всім розказати?» А вона у відповідь: «Наша районна газета вже розказала. Написали, що то бульбівці розправу вчинили».

Скільки літ по війні минуло, а ніхто і ніколи про те, що у Старій Рафалівці було скоєно, словом не.згадував. Навіть тоді, коли повсюдно злочини «українських буржуазних націоналістів» викривали.

Аж нарешті, взявся хтось людям очі замулювати. Чи не тому, про що те, як воне в дійсності було, за минулих років ніхто би й слова не наважився сказати?

А я більше не можу мовчати. Є й інші живі ще свідки. Підтвердять.

Після отого жовтня 1943 го  бандерівці з кількома. у Старій Рафалівці розправились. Теж дико, жорстоко, нещадно.

Ходили чутки, – з тими хто доповідав про все петровцям, а напевне і з тими, у кого хтось був у партизанах. Що до Старої Рафалівки, то петровці знали, у якій хаті і чим можна поживитись, як і те, що основні сили лід-розділу УПА під командою Вірного тоді її залишили а, отже, можна, вже було показати своє «геройство». Такими вони мені і запамʼятались петровці ті: на конях, пʼяні, завжди готові нещадно нищити «ворогів та зрадників народу» і грабувати «в імʼя перемоги над фашизмом». А бандерівців я особисто більше не бачила.

Це все, що записав я зі слів Раїси Григорівни. Хтось може і не повірити.

А надто із тих, хто виховувалися виключно на правді, червоного так би мовити, кольору. Як єдино вірній і незаперечній. Дарма. Про факти подібного «геройства», проявленого і в інших населених пунктах, в тому числі і на території нашої області, мені не раз доводилося чути від очевидців ще в ті роки, коли дозволялося писати тільки про злочини бандерівців. Незалежно від того, чи дійсно ці злочини були скоєні ними, а чи й кимось іншим. Найменші сумніви в таких випадках теж були заборонені.

Тим часом правда, як бачимо, не однобока. І спираючись на неї, ні в якому разі не можна вдаватись до широких узагальнень, так модних в цей період кампаній по «викриттю злочинів українських буржуазних націоналістів». У даному разі ідеться, очевидно, про якусь окрему групу чи підрозділ «особливого, призначення», що перебуваючи у складі партизанського вʼєднання, міг підпорядковуватися виключно особовому відділові. Тому 1 про «бойову діяльність» його далеко не всі червоні партизани навіть здогадувались.

Такі злочинні групи чи підрозділи і «боролися» з українським «буржуазним націоналізмом» та «зрадниками і ворогами народу». А систему, котра під виглядом цієї «боротьби» фактично провадила політику геноциду щодо західно-українського населення влаштовували будь-які методи. Принаймні, до пори. Бо за чергову розправу над сімʼєю «ворога народу», здійснену вже після окупації, той же Гришка Лютий був засуджений військовим трибуналом до страти і розстріляний. Однак можна здогадуватись, що саме з таких от найбільш «переконаних» бійців підрозділів «особливого призначення» формувалися органами НКВС: групи та підрозділи, – а те, що вони існували, є фактом незаперечним, котрі шастали по нашій землі під виглядом бандерівців. Можна уявити, як вони «діяли». Тому-то сьогодні аж надто часто взагалі не зʼясусш, на чиїй совісті той чи інший злочин, що його було скоєно в ті страшні роки. І не випадково колись воюючі сторони тепер звинувачують в них одна одну. Але головна суть уже не в цьому. Адже спіткала б Стару Рафалівку, та й не тільки її, страшна і трагічна доля, аби була поміж українцями єдність, аби не поділила їх імперія на «наших» та «ненаших» і підступно не посіяла ворожнечу. Про це слід памʼятати. Особливо ж тепер, в час нових тривог і нової політичної напруги. Бо що не кажи, а всі ми діти однієї землі. І всі ми — люди.

П. БОЯРЧУК,

власний кореспондент «Волині». Луцьк