Церква св. Миколая XVI ст. в с. Стара Рафалівка, як і саме поселення, належить до давніх збережених мурованих святинь Володимирецького району Рівненської області.

Саме поселення знаходиться на правому березі річки Стир: як містечко відоме історичній науці з 1647 року, коли воно належало до Луцького замку.

Слід наголосити, що містечко Рафалівка завжди мало тісні економічні, торгові, політичні, адміністративно-територіальні звʼязки з Луцьком і до 1920 року належало до Луцького повіту. Хоч відомі волинезнавчій науці писемні джерела розпочинають історію містечка з середини XVII ст., воно має набагато глибші витоки свого заснування. [1]

Наші далекі пращури свідками свого життя залишили тут для нас свої камʼяні знаряддя праці та залишки давнього з VII-VIII ст. городища в недалекому селі Бабка, які в давнину являли спільну оселю на березі річки Стир. [2]

За історичними джерелами містечко Рафалівка з околичними селами до 1601 року належали православним князям Чорторийським, що продали новому власнику мінському воєводі римо-католику Яну Казимировичу Пацу свою власність, від якого вона перейшла до князя Лещинського, а тоді до Рафаїла Романовського, а від нього до графа Нарциза Олізара, який володів містечком і околичними селами до 1831 року, а тоді його маєтки за участь у Польському повстанні були конфісковані москалями і передані до державного скарбу. [3]

Якийсь час містечко Рафалівка, Колки, Висоцьк належали гетьману правобережної України Павлу Тетері, резиденція якого знаходилась у Вишгороді (Висоцьку) на Горині.[4.198]

За історичними джерелами, в час побудови римо-католицького костелу-каплиці в містечку, де вже була північніше від нього дерев’яна православна церква Св. Параскеви, яка згоріла під час пожежі 1834 року.[5.с.489] Можливо, що церква була збудована ще православними князями Чорторийськими, бо селяни не мали змоги через свою бідність побудувати святиню. Нині лише камінь (уламок хреста) позначає її колишнє місце знаходження на садибі одного з парафіянів села.

Під час Богослужінь у наших храмах, починаючи з X-ХІ ст., складовою їх частиною стали церковні дзвони, які своїми мелодійними переспівами разом з мопитвами вірних, їх піснеспівами підносили душі парафіян до високого і божественного.[6.23]

Храм Св. Миколая в с. Стара Рафалівка віддавна являється найбільшою скарбницею церковних дзвонів того регіону Волинського Полісся не лише за кількістю вцілілих на Володимиреччині, а насамперед – це безцінні твори сакрального мистецтва наших людвісарів.

У церкві 14 дзвонів, різних за величиною, вагою, звуком, але всі вони кожен по-своєму є неперевершений предмет людвісарської праці наших предків. Найстаріший дзвін 1667 року, невеличкий за розміром, відлитий з бронзи із зазначенням дати на плащі.

Інші дзвони позначені датами: 1709 рік, з барельєфними іконами святих, 1713 рік, 1783 рік (розколотий), напис латинською мовою на плащі дзвона Рафаїл Романовський-Меценат, нижче напису ніжний рослинний орнамент, 1799 рік без орнаменту, розколотий, 1836 рік великий за розмірами, надщерблений, з рослинним барельєфним орнаментом, 1888 рік удекорований барельєфною іконою св. Миколая, а з іншого боку барельєфний восьмиконечний хрест. Ще один дзвін, як і по-передній, московської роботи з ХІХ ст., на якому напис російською мовою: «Завод Оловнишникова, вилитий в Ярославлі».

Наймолодший дзвін 1933 року. Мідний, багато удекорований, з написами: зазначено імʼя жертводавця біля самого вушка дзвону нижче багатий рослинний орнамент, під ним у пʼять рядів окружний текст: «На памʼять 1900 річчя народження і розпʼяття короля Христа»

Але на особливу увагу заслуговує пʼятий зліва дзвін на дзвіниці. Він, без сумніву, є предметом місцевих людвісарів з містечка Степаня чи Володимирця, де вже в середньовіччя були рудні, плавили з болотної руди, металобрухту залізо, чавун, мідь і інше та виготовляли залізні знаряддя праці, невеликі за розміром і вибагливістю дзвони.[7.32]

Подібні дзвони різних за розмірами. місцевих поліських людвісарів зустрічалися автору в багатьох храмах Волинського Полісся, особливо в церквах Погориння: селах Деражно, Великий Мидськ, Збуж, Степань, Кричильські інші.(8.108]

Як правило, ці дзвони місцевих людвісарів дуже простої, невибагливої роботи, з чавуну, без жодних удекорувань, не зазначено дати, майстра, жертводавця та ін., одначе всі вони є творами наших предків, засвідчують їх майстерність. З них ми можемо судити, що людвісарство не було чуже нашим предкам, що не лише німці були відомими майстрами дзвонів на наших землях. Збережені такі дзвони є свідками майстерності волинян, які при потребі відливали необхідні церковні предмети, як-от: дзвони, підсвічники, царські ворота і т.д

Недільного осіннього холодного ранку вирушаю електропотягом до Рівного, а звідти до м. Сарни, звідки мене новенький зручний бус довозить до Старої Рафалівки, храм якої є справжньою духовною скарбницею цього регіону Волинського Полісся

Про дзвони церкви св. Миколая в с. Стара Рафалівка дізнався від свого колишнього студента, випускника Волинської Духовної семінарії, нині священика церкви Св. Михайла в м. Кузнецовськ отця Йосипа Шарка. У дорозі перебираю думками свої знання про Володимиреччину, її святині, які в минулому славилися багатством пам’яток церковного мистецтва: монастирями, храмами, іконами, дзвонами і т. д. Після кривавих буревіїв двох світових воєн, будівництва «реального» соціалізму і комунізму, під час якого місцеві комуністи на догоду московським зверхникам масово зачиняли, руйнували святині краю, небагато вціліло предметів сакрального мистецтва, тому наявність в одному храмі аж 14 дзвонів заставила мене вирушати в чергову наукову подорож до цього чарівного куточка Полісся.

Стара Рафалівка зустрічає мене тишею і спокоєм, з усіх сторін закрита від світу зеленою пеленою лісів, лише контури Рівненської АЕС, що підіймаються поруч, дають знати, що цей куточок Полісся зазнав урбанізації.

У центрі села – церква Св. Миколая. Через невеликий скверик поспішаю до святині. У скверику, що перед храмом, символічна могила з дерев’яним хрестом. Читаю прикріплену металеву таблицю і дізнаюся, що це хрест – памʼятник всім жителям села, хто віддав своє життя за волю України.

У храмі радісно зустрічає отець-настоятель Сергій Прокопчук, в якого блискуче закінчені Духовна семінарія і академія. Ми з ним знайомі заочно, але нас обʼєднує спільна любов до рідної землі, її минулого і сьогодення, наукової праці. Отець Сергій – автор цікавого і цінного дослідження «Духовна Святиня Полісся» про церкву святого Миколая, в якій він править служби Божі на протязі шести років. .[9]

Оглядаємо храм з вулиці. Типова римо-католицька базилика, лише надбудовані в першій половині XIX ст. центральна баня та над бабинцем двоярусна дзвіниця змінили її зовнішній вигляд. В середині храму гарно розмальований двоярусний іконостас поч. ХХ ст., але найбільш вражає праворуч при вході до церкви куточок-музей предметів сакрального мистецтва. Тут не лише давні дзвони, а й стародавні Богослужбові книги, документи, фотодокументи і інше.[10.18-

Піднімаємося на дзвіницю. Вона справді скарбниця церковних дзвонів. Різні за величиною, вагою, металом, голосом, удекоруваннями вони становлять справді різнобарвну мозаїку цих безцінних скарбів сакрального мистецтва. Оглядаємо, вимірюємо, знімаємо на плівку, а по закінченню праці йдемо до місця, де стояла церква св. Параскеви. Нині там садиба місцевого селянина. В його дворі стоїть камінь, нижня частина хреста, який був поставлений в другій половині XIX ст. на місці святині, позначаючи тим святість місця, вимоленого молитвами до Всевишнього наших предків, а потому вертаємось до храму Св. Миколая, який піднімається величчю своїх бань, увінчаних хрестами, в безмежне голубе небо, а за святинею Стир тихо і повільно несе свої води, як і сотні літ тому назад, коли над ним виросла Духовна святиня Полісся. [10]

З отцем Йосипом Шарком оглядаємо місто Кузнецовськ, наші храми, атомну електростанцію, ведемо мову про минуле рідної землі, її неповторну красу, яку осінь-чарівниця розмалювала в лише їй відомі кольори і барви. Довго стоїмо на березі річки Стир, споглядаємо далекі за лугами ліси, над яким літає дух часу. У приміському поїзді, що віз мене до Луцька, хвилі теплих споминів знову і знову несли мене на чарівне Полісся, до великої святині – церкви св. Миколая, справжньої Поліської скарбниці церковних дзвонів

Використані джерела:

1. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. – Вінніпег, 1986. – т. – с. 294.

2. Свешников І., Нікольченко Ю. Довідник з археології України Рівненська область. – Київ, 1982 – с. 40

3. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і центральна Україна). – Київ, 1993. – с. 209

4. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. – Вінніпег, 1984. – т.І-с. 198.

5. Словник географічний королівства Польського і інших країв словʼянських. -Варшава. 1888. – т. 9. – с.489.

6. Рожко В. Давні церковні дзвони Божих храмів історичної Волині. – Вісник. – Вінніпег, 2006. – ч. 1 1-12. – с.23.

7. Рожко В. Древні святині Полісся. – Луцьк, 2008. – С. 32.

8. Рожко В. Дзвони в Божих храмах Погориння. – Збірник матеріалів міжнародної науково-практичної конференції «Інститут дослідів Волині та Товариство «Волинь» у Вінніпезі (до 60-річчя заснування)». – Луцьк, 2010. с. 108.

9. Прокопчук С. Духовна святиня Полі-сся. (В праці не зазначено місце, дата видання).

10. Так само.

Володимир Рожко, історик-архівіст

м. Луцьк