Невідома історія Вараша…

Як виявилось Вараш налічує вже понад 443 роки історії.

Перша згадка про Вараш міститься у Поборовому реєстрі 1577 року [1, ст.45]. В цей час село Hwarąsz (Гваронш) належало князю Михайлу Чорторийському і адміністративно відносилося до Чорторийської волості Луцького повіту Волинського Воєводства Малопольської провінції Речі Посполитої. Із села князь платив податок з 11 димів (домогосподарств).

Після смерті Михайла Чорторийського у 1582 році його володіння переходять до сина Юрія (Єжи).

Згідно з поборовим реєстром 1583 року [1, ст.122] село Hwarasz (Гвараш) у Юрія Чорторийського орендував поміщик Ян Гнівош з Олексова та сплачував податок з 21 диму, 14 полів, 6 комор, 1 водяного млина і 1 священника. Наявність священника дозволяє зробити висновок, що у Вараші вже в той час була церква.

1589 роком датовано документ, згідно з яким Ян Гнівош передав права від сіл маєтку Чорторийського (які до цього були в оренді його брата, королівського секретаря Балтазара Гнівоша) поміщику Яну Харлинському, а саме двору Собіщиці з селами Бабкою, Сопачевом, Мульчицями і з двором Мордвиновим, Гварашем і з селом Колодії [2, ст. 460].

1592 року зареєстровано скаргу купців з Могильова, Вітебська, Слуцька, Мінська, Пінська і Вільно (Вільнюс), які везли товари на ярмарок у Луцьк, на поміщика Яна Харлинського. Зокрема купці з Пінська і Слуцька пливли до Луцька по річці Стир, а коли прибули до села Гвараш, то Ян Харлинський, поборник мит Волинського воєводства, 3 дні протримав купців у Гвараші, поки вони не заплатити нововстановлене мито за товари [3, ст. 226]: «…єго мл. Панъ Янъ Харлинский, подкоморий луцъкий, дєржавца мытъ зємлѢ Волынъскоє, загамовавши насъ, пинчуковъ и случан, у Гварышохъ три дни, котрому мусєли єсмо понєволи мыто якоєсъ новоє волынскоє кождый ωт товару свого по полу грошу ωт каждоє копы дали».

Наступне повідомлення про Вараш датоване 1597 роком у зв’язку з втечею до нього підданих: 1 родини Яна Протасовича-Могиленського з с. Могильне Пінського повіту та 1 родини Семена Свищовського з маєтку у Волинському воєводстві до маєтку Остафія Єло-Малинського в м. Малин Луцького повіту та до орендованого ним с. Гвараш Чорторийської волості [4, ст. 415].

Схоже повідомлення є і за 1598 рік у зв’язку з втечею підданих того ж Яна Протасовича-Могиленського з с. Могильне до інших маєтків, зокрема до села Гвараш, що належало князю Юрію Чорторийському [4, ст. 418].

У 1601 році Юрій Чорторийський продає Юрію Кирдею-Мильському кілька маєтків, серед яких було і село Вараш [5, ст. 166]. Так, возний свідчив, що 21 червня він був «в селе и дворе Собещичах, селе и дворе Долгой Воли, селе Молчичах, селе Колодиях, селе Гварашу, селе Бабках, селе Сопачове, селе Полицах». Возний відзначає, що перед цим маєтки перебували в заставному володінні Остафія Єло-Малинського.

У 1606 році, незадовго до своєї смерті, Юрій Кирдей-Мильський подарував куплений у князя Чорторийського маєток Собіщиці з прилеглими до нього селами своїй дружині Теодорі Чапличивні-Шпановській [5, ст. 166], [6, ст. 132].

У 1607 році Теодора Чапличивна зі своїм новим чоловіком князем Юрієм Вишневецьким передає Вараш і ще 6 довколишніх сіл в оренду Маєру Давидовичу [7].

А у 1608 році Теодора Чапличивна дарує отримані від колишнього чоловіка села своєму чоловіку Юрію Вишневецькому [5, ст. 166].

У 1618 році помирає Юрій Вишневецький. Своїй племінниці Гальшці Тишкевичівні він заповів суму 24000 злотих у Собіщицях (до Собіщицького ключа належав і Вараш) і 6000 злотих у коштовностях [6, ст. 131]. Гальшка померла у 1624 році. У шлюбі не була, дітей не мала.

У 1619 році Вараш згадується у зв’язку з конфліктом ігумена Мульчицького монастиря Авраамія Мацієвича з орендарем Олександром Пацом, який «наєхал сам моцно гвалтом, єдучи з облаву з слугами, козаками и стрелцами … на церков державы єго млсти пана Петра Долгерта села Вараш» [5, ст. 168].

Тут варто відзначити, що назва «Гвараш» поступово трансформується і вже у XVII столітті у документах починає використовуватися назва «Вараш».

1629 роком датовано скаргу Петра Дольґерда на Миколая Завишу, каштеляна вітебського, якому він у 1628 р. передав в орендне володіння «маєтност свою, двор и село Собесчице и увес ключ єго, то єст, села Билую Волю, Вараш, Молчице, Бабку, Сопачов, Колодеє и приселок, названый Чудлу, зо всими поддаными, их повинностями» [5, ст. 168].

Вараш згадується у Подимному реєстрі 1629 року [8, ст. 48]. В цей час село налічувало 69 димів (домогосподарств), що за оцінками істориків на той час відповідало населенню приблизно 450 осіб. Варашем і навколишніми селами на той час володів белзький воєвода Рафал Лещинський з Лєшна, а орендатором Вараша і ще 11 ближніх сіл був Петр Дольґерд.

Після смерті Рафала Лещинського у 1636 році та проведеного поділу його спадку між нащадками, власником села Вараш став його син Андрій (Анджей) Лещинський [9, ст. 161].

У 1647 році Вараш згадується у зв’язку зі скаргами шляхтича Веспасіана Беневського та Андрія Лещинського один на одного [10, ст. 122-125]. Баневський, який орендував у Лещинського Собіщицьку волость на 3 роки, звинувачує Лещинського в неправомірних діях щодо селян в селах і містечках, які він віддав в оренду (9 сіл і 2 містечка): без права збирає податки, віднімає у підданих землі, худобу, садить до в’язниці, судить селян. Лещинський же звинувачує Беневського у тому, що той незаконно збільшив розмір повинностей, підданих грабує, мордує і ув’язнює, внаслідок чого багато міщан і селян втекла. В скарзі Беневського згадується і один з мешканців Вараша: «з того ж села Вараша подданого, на йме Ивана Волоху и сына его в року теперешном, тысеча шестсот четырдесят семом, перед запустами великого посту, не ведеты для якое причини его мл. пан воевода взяты в кайданы и за шию ланцухом оковаты и до замку Колковского запровадыты и в турму вкинуты казал, там же оного през недел килканадцат в вязеню трымал… Тых же подданых, Волоху и сына его, до местечка Рафаловки…запровадывшы, в вязеню осадили, што услышавшы того то Волохи и сын на ймя Яцко, которому также вязенем грожоно, проч пошел, которому взято быдла петдесят, коней трое, овцы и все домовство забрано и ку пожитовки его мл. пана воеводы обернено».

Далі Вараш згадується в подимних реєстрах 1648, 1649, 1650, 1653 років [11, ст. 438].

Після смерті у 1651 році Анджея Лещинського Вараш переходить у власність його єдиного сина Самуеля Лещинського [9, ст. 162].

Під час Хмельниччини Вараш і навколишні села сильно занепадають, про що свідчить значне зменшення кількості домогосподарств, з яких збирався податок [11, ст. 438]. Так, у 1649 році у Вараші податок збирався вже з 40 димів [12, ст.430], [11, ст. 438] (одні піддані повмирали, інші порозходилися, деякі хати спалені), у 1650 р. з 30 димів (інші спустошено і спалено козаками і татарами) [12, ст.486], [11, ст. 438], у 1653 р. – з 11 димів [12, ст.711], [11, ст. 438], у 1654 р. – всього з 4 димів [12, ст.733].

Про один з найбільших набігів татар, здійснений у грудні 1653 року на Колківську, Чорторийську і Собіщицьку волості, під час якого татари 2 тижні спустошували землю і більше чотирьох тисяч людей забрали у неволю, Самуель Лещинський повідомляв Луцький гродський уряд: «часу нεдавъно прεшълом, року (1653) мсца дεкавъра (!) двадцятого дня, под час εкспεдиции з рεбεлизанътами нεприятεлми корунъними, за допушчεнεм Божимъ нεприятюлъ Крижа Святого ωрди килъканадцать тысячεй в Полискиε краи, ту в воεводствε Вольнскомъ будучиε, вторгнувъшы, и на волосты Романовъскую алиас Колъковъскую, Чарторискую ы Собεсчыцкую … нападшы, и прεз дви нεдεли тиε волосты плюндруючи и палячи, люд стынаючи, другий в нεволю забираючи, тиε вышпомεнεниε волости, такъ самыε мεста з фолварками, гумънами панъскими, яко и сεлами, до ных налεжачими, попалили и в попεлъ ωбεрнули, людий хрεстианъских, душъ болъшъ чотирох тысεчий, в нεволю поганъскую забрали; коны и быдла, такъ панъскиε по фолъваркахъ, яко и подданых, и иншиε збюры убогих подъданых побрали, и правε фунъдитусъ тиε вси три волости з мистами попустошили и знεсли» [12, ст.307].

Згідно з подимним реєстром 1662 року [13, IX, ст. 95] з Вараша збирався податок з 10 димів, що свідчить про поступове відродження села після зазнаних спустошень.

У 1676 році помер бездітний Самуель Лещинський. Чітких спадкоємців у заповіті він не вказав, тому внаслідок поділу спадку та домовленостей між родичами маєтки Рафалівка та Чарторийськ з селами, що до них належали, отримав Дмитро Вишневецький – двоюрідний брат дружини Самуеля Констанції Лещинської, уродженої Вишневецької [6, ст. 326].

У подимному реєстрі 1679 року [13, XI, ст. 271] платниками податку з Вараша значаться Войцех Сасін Барціковський та Мацей Долановський.

Після смерті Дмитра Вишневецького у 1682 році всі його маєтки успадкувала його дружина Теофіла Заславська. У 1683 році Теофіла вийшла заміж за Йозефа Кароля Любомирського. Всі успадковані від Дмитра Вишневецького маєтки перейшли до нового дому, що не влаштовувало кровних родичів Дмитра, які почали боротьбу за скасування заповіту. Зрештою довга боротьба за спадщину була Теофілою програна у 1694 році і майже всі маєтності, успадковані від Дмитра Вишневецького, були відібрані. Маєтки Колки, Рафалівка та Чарторийськ у 1695 році успадкувала онучка Дмитра Теофіла Конажевська (уроджена Лещинська) [6, стор. 344-345].

1 січня 1703 року помер чоловік Теофіли Лещинської. У заповіті, написаному того дня, він заповів усе його майно дружині довічно з рекомендацією, щоб вона «про дітей радила». За тогочасним звичаєм він також призначив опікунів для неї та дітей, серед яких насамперед згадав Януша та Міхала Вишневецьких. Князь Януш дуже серйозно поставився до своїх обов’язків і вже наступного дня з’явився на місці смерті Конажевського. Турбота Януша про Теофілу та її дітей незабаром переросла в сильніше почуття і на Різдво 1704 року вони одружилися, тож маєтки Рафалівка та Чорторийськ знову повернулися до родини Вишневецьких [6, ст. 308, 386]

У 1741 році Теофіла вдруге овдовіла з величезним статком. [6, ст. 389].

У 1753 році вона вирішила вступити до монастиря і на початку року віддала все своє родинне майно своїй доньці Урсулі-Францішці, а саме: «маєток Чарторийський, маєток Колковський, маєток Рафалів у Волинському воєводстві, маєток Баранув у Сандомирському воєводстві з усіма цими містами, містечками, селами.[ 6, ст. 390]

Однак через декілька місяців Урсула-Францішка Вишневецька померла і отримані маєтки перейшли її чоловіку Михайлу Радзивілу на прізвисько “Рибонька” [14, ст. 94, 97].

Після смерті у 1762 році Михайла Радзивіла Рафалівський ключ успадкував його син Кароль Станіслав Радзивіл на прізвисько “Пане коханку”. Висновок про те, що до Рафалівського ключа належав і Вараш, можна зробити з того, що згідно з документом 1832 року, при конфіскації Рафалівки на користь держави у її тодішнього власника Нарциса Олізара, йому належали також Вараш і Собіщиці [17].

У 1765 році Вараш згадується у зв’язку з переписами єврейського населення Волині. Так, згідно з даними за цей рік у Вараші проживало 3 євреїв [20, X ст. 90], у 1778 – 2 євреїв [20, XXII ст. 349].

У 1774 році Кароль Радзивіл продав Рафалівку з прилеглостями лоївському старості Адаму Юзефовичу Олізару Волчкевичу. В подальшому між Каролем Радзивілом і Адамом Олізаром були судові суперечки щодо Рафалівки [15]. Один з таких спорів зафіксований 1775 року [16, ст. 91-92]. А у листі 1777 року до жовківського старости Кароль Радзивіл обговорює справи щодо відокремлення Рафалівки, а також згадує про те, що дружина Кароля жила в Рафалівці, але нещодавно повністю вибралася з Полісся [18, ст. 86].

Вараш згадується в подимному реєстрі 1775 року [21, ст. 341]. В цей час з села сплачувався податок з 49 димів.

1776 року у Вараші було побудовано Михайлівський храм [22], [30, ст. 354].

Після смерті Адама Олізара у 1783 р. Рафалівські маєтності отримав його син Францішек Каєтан Олізар (1740-1789).

У 1789 році після смерті Францішека Каєтана Рафалівку отримав його двоюрідний брат Йозеф Каласантій Олізар Волчкевич, який поселився в Рафалівці і там жив. Був добрий хлібороб, дбав про розвиток свого добра [19].

1795 року після третього поділу Речі Посполитої Вараш входить до Луцького повіту Волинської губернії Російської імперії.

1799 роком датується інвентаризаційний документ Михайлівського храму Вараша [22], згідно з яким настоятелем парафії у Вараші був священник Никифор Никифорович Жижкевич. На той час у Вараші було 39 дворів та проживало 140 осіб чоловічої статі і 137 жіночої.

У XIX столітті Вараш з’являється на топографічних картах. Вперше село було позначене на Карті Волинської губернії 1800 року як Варашъ [23].

У 1814 році помер бездітний Йозеф Каласантій Олізар. Рафалівку успадкував його брат Філіп Нереуш Олізар [19].

Філіп Нереуш Олізар, який помер 1816 року, заповів у спадок маєток у містечку Рафалівка сину Нарцису (1794—1862). Відтоді Нарцис Олізар жив у цьому маєтку, займаючись сільським господарством. Разом з маєтком йому дісталися земельні фонди, на яких було розташовано 30 сіл [24, стор. 170].

Граф Нарцис Олізар брав активну участь у польському повстанні 1830-1831 років. Після поразки повстання граф кілька разів арештовувався російським урядом, зрештою він утік до Франції. Заочно був засуджений до смертної кари, а всі маєтності були конфісковані до російської державної казни [24, ст. 170-171].

Згідно з даними 1859 року село Вараши було казенним (державним) селом і нараховувало 34 двори, в яких проживало 163 чоловіки та 186 жінок [26, ст.956]. В цей час Вараш адміністративно відносився до 4 стану (центр стану – містечко Володимирець) Луцького повіту.

Згідно з даними за 1860 рік Вараш належав до церковного приходу села Полонне. Прихожани з Вараша (341 особа) належали до [25, ст. 371]:

– казенного відомства: чоловічої статі – 154, жіночої статі – 165;

– військового відомства: чоловічої статі – 7, жіночої статі – 15.

У 1866 році в селі нараховувалося 34 двори, проживало 165 чоловіків та 186 жінок [26, ст.912].

Згідно з картою 1867 року у селі Варажъ нараховувалося вже 38 дворів [27].

Згідно з картою [28] станом на 1875 рік у Вараші було 64 двори, більшість з яких знаходилися північніше Михайлівського храму.

У 1885 році Вараш – державне село, входить до Рафалівської волості. У селі 58 дворів, 481 мешканець [29, ст. 224].

У документі 1892 року [30, ст. 354] є згадка про Михайлівський храм села Вараш, що належали до церковного приходу села Полонне. Сама церква дерев’яна, на кам’яному фундаменті, з такою ж дзвіницею.

Згідно з переписом населення 1897 року, у Вараші проживало 617 осіб (311 чоловіків та 306 жінок), 616 з них були православними [31, ст. 18].

На початок 1900 року у Вараші було 89 дворів, населення становило 655 осіб [32, ст.605].

У 1906 році у Вараші нараховувалося 103 двори, а населення села становило 767 осіб [33, ст.111]. В цей час адміністративно Вараш відносився до Рафалівської волості.

У 1909 році в селі налічувалося 102 двори [34].

В роки Першої світової війни поблизу Вараша проходила лінія фронту. Розмежування позицій військ проходило по лінії с. Острів – с. Полонне – с. Вараш – північніше с. Костюхнівка – західніше с. Рудка. 4-6 липня 1916 року, під час Брусиловського прориву, на цій ділянці велися наступальні бої російської армії [35].

Після війни Вараш був у складі УНР, а з 1921 року увійшов до складу Рафалівської ґміни Сарненського повіту Поліського воєводства Польської Республіки, а у 1930 році Сарненський повіт приєднано до Волинського воєводства.

У 1921 році у Вараші нараховувалося 122 двори, в яких мешкало 740 осіб (379 чоловіків та 361 жінка) [36, ст. 64]. 738 осіб – «русини», православні, 2 осіб – євреї (іудеї).

Станом на 1924 рік у Вараші було 125 дворів [37].

В роки Другої світової війни і після її закінчення у районі Вараша діяли повстанські загони. Для ослаблення повстанського підпілля 21 жовтня 1947 році урядом СРСР було проведено каральну операцію «Захід», внаслідок якої з Рафалівського району до Казахстану та віддалених районів Сибіру було виселено 374 особи (104 сім’ї) – членів родин учасників ОУН та УПА. Виселення торкнулося також і сімей з Вараша. Крім того, під час операції у Вараші було захоплено 2 членів боївки «Верба» – Володимира Яковича Романчука на прізвисько «Дуб» та Федора Кириловича Федича на прізвисько «Кора» [38, ст. 246].

Після війни Вараш відносився до Старорафалівської сільради. У листопаді 1948 року в Старій Рафалівці було створено колгосп ім. Дзержинського, однак мешканці Вараша не надто поспішали вступати до нього. Так станом на початок 1950 року у колгоспі перебувало лише 70 дворів з існуючих 175 [39, ст.481]. Так само не поспішала вступати молодь у комсомол: у 1950 році в селі було більше 200 осіб молоді, серед них лише 3 комсомольців [39, ст.530].

«Zrodla dziejowe. Tom XIX. Polska XVI wieku pod wzgledem geograficzno-statystycznym. Tom VIII. Ziemie Ruskie. Wolyn i Podolie. Opisanie przez Aleksandra Jablonowskiego». Глава «Wykazy geograficzno-statystyczne». Warszawa, 1889.
Руська (Волинська) метрика. Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства). Київ, 2002.
Торгівля на Україні XIV – середина XVII століття. Волинь і Наддніпрянщина. Київ, 1990.
Селянський рух на Україні 1569-1647 рр. Збірник документів і матеріалів. Київ, 1993.
Сергій Горін «Невідомі волинські монастирі XVI – першої половини XVII сторіччя». Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць / 2004. – Вип. VIII.
Ilona Czamańska. «Wiśniowieccy. Monographia rodu». Poznań – 2007.
Андрій Заяць. «Єврейське» щастя: як волинський єврей Маєр Давидович збирав свій капітал (перша половина XVII ст.)». Соціум. Альманах соціальної історії. Випуск 11-12. Київ, 2015.
Олексій Баранович «Залюднення України перед Хмельниччиною. Волинське воєводство» Київ, 1931.
Miesiecznik heraldyczny. Organ Towarystwa heraldycznego we Lwowie. Nr. 1-12. Lwow styczen-grudzien 1915. Rok VIII.
«Україна перед Визвольною війною 1648-1654 рр. Збірка документів (1639-1648 рр)». Документи № 55, 56. Київ, 1946.
«Архивъ юго-западной Россіи, издаваемый коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, состоящей при Кіевскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ Генералъ-губернаторѣ. Часть Седьмая, Том ІІ. Акты о заселеніи юго-западной Россіи». Глава «Данныя, извлеченныя изъ присяжныхъ показаній о количестве дымовъ въ городахъ и селыхъ, подлежавшихъ оплате подымнаго во время войнъ Хмельницкаго», 1890.
Національно-визвольна війна в Україні 1648-1657. Збірник за документами актових книг. Київ, 2008.
«Архивъ юго-западной Россіи, издаваемый коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, состоящей при Кіевскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ Генералъ-губернаторѣ. Часть Седьмая, Том ІІІ. Акты о заселеніи Южной Россіи XVI-XVIII», 1905.
Stosunek xiążęcego domu Radziwiłłów do domów xiążęcych w Niemczech. Warszawa – 1843.
Franciszek Kajetan Olizar (Olizar Wołczkiewicz) H. Chorągwie Kmitów. Polski slownik biograficzny. Tom 23.
Konstytucye Publiczne Seymu Extraordynaryinego Warszawskiego Pod Węzłem Generalney Konfederacyi Oboyga Narodow Trwaiącego Roku 1773. Dnia 19. Kwietnia zaczętego, a z Limity y sześciu Prorogacyi w Roku 1775. przy utwierdzeniu Dzieł Generalnych Konfederacyi y rozwiązaniu onychże skończonego Za zgodą Zgromadzonych y Skonfederowanych Stanow Uchwalone. Tom II. Warszawa – 1775.
РГИА. Ф. 384, оп. 15, д. 326 «Второй департамент Министерства государственных имуществ. Временное отделение. Дела о секвестре и конфискации имений частных лиц и монастырей. Описи местечка Рафаловки, селений Вараши, Собещицы и других Волынской губернии графа Олизара».
Korespondencya księcia Karola Stanisława Radziwiłła, wojewody Wileńskiego “panie kochanku” 1744-1790 z archiwum w Werkach. Kraków – 1898.
Józef Kalasanty Olizar (Olizar Wołczkiewicz) h. chorągwie Kmitów. Polski slownik biograficzny. Tom 23.
«Архивъ юго-западной Россіи, издаваемый коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, состоящей при Кіевскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ Генералъ-губернаторѣ. Часть Пятая, Томъ ІІ. Переписи еврейскаго населенія въ юго-западномъ краѣ въ 1765-1791 гг., 1890.
Magazin für die neue Historie und Geographie. Angelegt von D. Anton Friedrich Büsching. T. XXII. Halle – 1788.
Державний архів Волинської області, ф.35, оп. 5, спр.252, арк. 131.
Россійской атласъ из сорока трехъ картъ состоящій и на сорокъ одну Губернію Имперію раздѣляющій. Изданъ при Географическомъ департаменте. А. М. Вильбрехт. 1800 г. Карта Волынской губерніи изъ 12 Уѣздовъ.
Українська біографістика. Збірник наукових праць. Випуск 2. Київ – 1999.
Сведения о населенных местах Волынской губернии, собранные губернаторским статистическим комитетом МВД по предписанию Министерства внутренних дел от 9 апреля 1859 г., для подготовки издания Полного списка населенных мест Российской Империи. Часть ІI. 1859. Фонд № 1290. Опись № 4. Дело № 117.
Сведения о населенных местах Волынской губернии, собранные губернаторским статистическим комитетом МВД по предписанию Министерства внутренних дел от 9 апреля 1859 г., для подготовки издания Полного списка населенных мест Российской Империи. Часть І. 1859. Фонд № 1290. Опись № 4. Дело № 88.
Военно-топографическая карта западной части Российской империи / Под ред. Ф. Ф. Шуберта. Рядъ XX Листъ 4. С.-Петербург, 1867.
Военно-топографическая карта Волынской губерніи 1855-1877. Масштабъ 3 вер въ дюймѣ. Рядъ XX Листъ 4. 1875.
Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По даннымъ обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутреннихъ Дѣлъ, по порученію Статистическаго Совѣта. Выпуск ІІІ. Губерніи малороссійскія и юго-западнія. Санктпетербургъ, 1885 г.
Девятисотълѣтиє православія на Волыни. 992-1892 г. Часть ІІ. Статистическія свѣдѣнія о приходахъ Волынской епархіи. Житоміръ. 1892.
Населенныя мѣста Россійской имперіи въ 500 и болѣе жителей съ указаніемъ всего наличнаго въ нихъ населенія и числа жителей преобладающихъ вѣроисповѣданій, по даннымъ первой всеобщей переписи населенія 1897 г. С.-Петербургъ. 1905.
Slownyk geograficzny Krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. Tom XV. ch.1. Warszawa, 1900.
Списокъ населенныхъ мѣстъ Волынской губерніи. Житоміръ. 1906.
Военно-топографическая 2-х верстовая карта Западного Пограничного Пространства. (1890-1915гг). Лист XXVI-20.
Л. В. Ветошников. «Брусиловский прорыв». Москва, 1940.
Skorowidz miejscowosci Rzeczypospolitej Polskiej. Tom VIII. Wojewodztwo Poleskie. Warszawa, 1924.
Mapa taktyczna Polski 1:100 000. A43 B42 WLODZIMIERZEC. Wojskowy Instytut Geograficzny. Warszawa, 1927.
Реабілітовані історією. Рівненська область. Книга сьома. Київ-Рівне, 2017.
Реабілітовані історією. Рівненська область. Книга друга. Рівне, 2009.

Віталій Охрімчук